Активізація діяльності учнів на уроці фізичної культури: психологічні особливості. Реферат

Види активності учнів на уроці фізичної культури. Інтерес та задоволеність школярів заняттями фізичною культурою та фактори, які їх визначають. Роль біологічного фактора для рухової активності школярів. Способи підвищення навчальної активності школярів на уроках фізичної культури

1. Види активності учнів на уроці фізичної культури

Активність, яку проявляють учні під час занять, поділяють на пізнавальну та рухову. Пізнавальна активність пов'язана з проявом учнями уваги, сприйманням ними навчального матеріалу, з усвідомленням інформації, з її запам'ятовуванням і відтворенням. Рухова активність - це безпосереднє виконання фізичних вправ. І фізична, і рухова активність це - перш за все, психічна активність, яка знаходить відображення і в моторній активності.

На уроці фізичної культури виділяють організовану та неорганізовану активність учнів. Чим більше місце займає перша активність, тим кращою є організація уроку. Організована рухова активність школярів визначає моторну щільність уроку.

Досягнення високої моторної щільності уроку не повинно бути самоціллю для вчителя фізичної культури:

• По-перше, потрібно виходити із завдань уроку: підвищення рухової активності школярів не повинно шкодити їх пізнавальній активності.
• По-друге, потрібно враховувати обмежені фізичні можливості школярів, необхідність для них періодів відпочинку після виконання серії фізичних вправ.

Виходячи з подвійної природи активності людини - соціальної та біологічної - можна виділити і аналогічні фактори, які визначають навчальну активність школярів на уроці.

Соціальними факторами є: особливості організації діяльності учнів на уроці вчителем; оцінка діяльності учня на уроці з боку вчителя та товаришів; задоволеність учнів уроками; наявність у них інтересу до фізичної культури та мети занять фізичною культурою. Біологічними факторами є потреба в рухах.

2. Інтерес та задоволеність школярів заняттями фізичною культурою та фактори, які їх визначають

Інтерес - це усвідомлене вибірково позитивне ставлення до чогось, яке спонукає людину проявляти активність для пізнання об'єкта, який її цікавить. Інтерес характеризується шириною (наприклад, до багатьох видів спорту), глибиною (прояв спеціального інтересу до одного виду спорту), стійкістю (тривалість збереження), вмотивованістю (випадковий або свідомий, спеціальний інтерес проявляє людина), дієвістю (проявляє людина активність для задоволення інтересу або ж вона пасивна).

     

Інтереси учнів до уроку фізичної культури бувають різні. Це і намагання зміцнити здоров'я, сформувати осанку, це і бажання розвивати рухові та вольові якості. Інтереси хлопчиків і дівчат різні: дівчата частіше за все думають про красиву фігуру, гнучкість, гарні рухи тощо, рідше про розвиток швидкості, витривалості, сили. Хлопчики хочуть розвивати силу, витривалість, швидкість, спритність.

Значення привабливості фізичної культури з віком змінюється. Якщо молодші школярі проявляють інтерес до рухової активності взагалі (діти люблять бігати, стрибати, гратись, не дуже задумуючись над тим, що це є засобом їх фізичного та психічного розвитку), то підлітки займаються фізичними вправами вже з якоюсь конкретною метою. У старшокласників на першому місці стоять мотиви, які пов'язані з їх життєвими планами, тобто з підготовкою себе для конкретної професійної діяльності.

До різних розділів навчального матеріалу програми з фізичної культури у школярів спостерігається диференційований інтерес. У молодших класах хлопчики надають перевагу спортивним іграм, а дівчата - рухливим. Усі решта вправ навчальної програми в цих класах подобаються учням майже однаково. З четвертого класу інтереси починають усе більше диференціюватись. Майже третина дівчат надає перевагу гімнастиці та акробатиці і одночасно не любить вправ для загального розвитку. Частина хлопчиків-семикласників не любить гімнастики і надає перевагу легкій атлетиці. У всіх школярів цього віку спостерігається підвищений інтерес до спортивних ігор, особливо до баскетболу, футболу, естафет у змаганнях.

Це можна пояснити змінами, які відбуваються у властивостях нейродинаміки, які викликані настанням статевого дозрівання: зростанням процесу збудження і збільшенням швидкості його протікання. Починаючи з 9-10 класу, помітно спадає інтерес до важких та змагальних вправ. У старших класах інтерес до фізичної культури зберігається, якщо в них є значна мета занять фізичними вправами, яка створює перспективу особистості.

Підтримання інтересу та цілеспрямованості у школярів залежать від того, чи одержують вони задоволення від уроків фізичної культури. Ставлення до фізичної культури у школярів, як до предмету і як до уроку в абсолютній більшості випадків не збігається: протягом усього періоду навчання в школі у більшості учнів ставлення до фізичної культури, як дисципліни, залишається на високому рівні, а ставлення до уроку (задоволеність уроками фізичної культури) від молодших класів до старших у значної частини учнів знижується.

Головною причиною цього є відсутність емоційності уроку, нецікавість виконання вправ, мале (для хлопчиків) або надмірне (для частини дівчат) фізичне навантаження, погана організація уроку. Отже, справа в майстерності вчителя фізичної культури. Учні з негативним ставленням до фізичної культури, як навчальної дисципліни, частіше за все (особливо в молодших класах) відвідують уроки заради одержання оцінки та уникнення неприємностей.

Учні з позитивним ставленням до фізичної культури, як навчальної дисципліни, відвідують уроки, щоб розвивати рухові якості (особливо хлопчики) і щоб покращити свою статуру (більше характерне для дівчат середніх та старших класів).

Задоволеність змістом уроку залежить від його емоційності. У молодших класах задоволення від розваг на уроці, від рухів, азарту ігор - виражене сильніше, ніж у старших класах. У старших класах школярі мають меншу потребу в емоційних задоволеннях, що, мабуть, особливо негативно впливає на ставлення до уроку дівчат (хлопці більш націлені на результат тренування - фізичний розвиток, тому емоційність уроку у них не поставлена на перший план).

Потрібно звертати увагу на стиль керівництва учнями. Авторитарний стиль учителя не прийнятний для більшості учнів, особливо дівчат. Краще користуватися демократичним стилем.

3. Роль біологічного фактора для рухової активності школярів

Хоча ступінь активності школярі на уроці фізичної культури визначається передусім соціальними чинниками, проте, не можна недооцінювати і роль біологічного фактора - потреби людини в руховій активності, яка в різних людей виражена різною мірою. Тому можна створити в учнів однакову силу соціального мотиву і одержати все ж різну активність у різних учнів. Ці відмінності і будуть визначатись різною "зарядженістю" учнів на прояв активності.

Підхід учителя фізичної культури до учнів з різною руховою потребою повинен бути індивідуальним, як і оцінка їх працьовитості, яку вони проявляють на уроці. Більша активність одного учня порівняно з іншим ще не означає, що він більш свідомо підходить до своїх обов'язків на уроці, що він більш відповідальний. Просто йому потрібний більший об'єм рухів, щоб задовольнити свою потребу в руховій активності. Для учнів з низькою потребою в руховій активності потрібна така організація їх роботи, при якій вони б відчували постійну увагу вчителя та товаришів, постійний контроль за їх діями та успіхами. Хороші результати дає об'єднання в пари високоактивного школяра з низько активним. Перший здійснює контроль і надає підтримку другому.

Вищесказане стосується лише першої, хоча і найбільш суттєвої характеристики активності - її енергетичного потенціалу, "зарядженості" школяра на діяльність. Важливою є і друга характеристика активності - схильність до певного виду діяльності (різноманітної або одноманітної, яка вимагає діяти швидко або помірно і стереотипно тощо). Ця якісна характеристика активності, яка є свідченням її вибірковості, теж пов'язана з властивостями нервової системи.

Люди з рухливістю нервових процесів, з сильною нервовою системою схильні до різноманітної діяльності, яка вимагає прийняття швидких та неочікуваних рішень, готові йти на ризик. Люди з протилежними типологічними особливостями - інертністю нервових процесів та слабкою нервовою системою - погано переносять велику психічну напругу, тому надають перевагу спокійній, помірній, навіть монотонній діяльності.

Звідси у школярів може проявлятись різний інтерес до гімнастики, баскетболу, плавання, лижів та інших розділів навчальної програми. Залежно від матеріалу програми, який вивчається, активність учнів може бути або більшою, або меншою.

4. Способи підвищення навчальної активності школярів на уроках фізичної культури

Існує багато шляхів та способів підвищення активності учнів: правильне формулювання завдань на уроці, емоційне проведення уроку, створення позитивного соціально-психологічного клімату на уроці, усунення непотрібних пауз, дотримання дидактичних принципів тощо.

Емоційний фон є важливим чинником уроку. Він може змінюватись під час уроку залежно від самопочуття учнів, їх інтересу до фізичних вправ, оцінки їх діяльності. Урок фізичної культури стає радісним для школярів, коли вони рухаються, а не сидять, не мерзнуть на лавках, коли вони бачать посмішку вчителя, його жарт, коли бачать результати своєї праці.

На емоційність уроку мають вплив: обстановка уроку та поведінка вчителя, використання ігрового та змагального методів, різноманітність засобів та методів які використовує вчитель на уроці, музичний супровід.

Найбільш типовими помилками при формулюванні завдань є:

• учитель перераховує вправи, які будуть виконувати учні на уроці, замість того, щоб сформулювати завдання, яке потрібно виконати;
• завдання, яке ставить учитель перед учнями має значення для нього, а не для них. (наприклад, учитель каже школярам: "Сьогодні у нас вдосконалення ведення м'яча" або: "Сьогодні у нас відпрацювання залікових вправ");
• учитель ставить неконкретне завдання: навчитись метати (таке завдання учні погано розуміють, що призводить до формування неконкретної уяви про вправу);
• учитель ставить непривабливі для учнів завдання;
• завдання, поставлені вчителем, є недосяжними в межах одного-двох уроків.

В цьому випадку в учня формується враження, що зусилля, які він затратив є марними. Тому він або знизить свою активність, або спрямує її на виконання тих вправ, які йому більше подобаються, краще вдаються, від виконання яких він одержує задоволення. Головною ціллю уроку для такого учня стає не одержання знань, формування умінь, розвиток якостей, а одержання задоволення від виконаної ним рухової активності.

Оптимальне завантаження учнів на уроці забезпечується: усуненням зайвих пауз, здійсненням постійного контролю за учнями, максимальним включенням у навчальну діяльність усіх без винятку учнів (навіть і звільнених).

Активність учнів на уроці фізичної культури також визначається дотриманням учителем дидактичних принципів, зокрема: принципу оптимальної складності завдань, принципу прогресування складності навчальних завдань (від простого до складного, від легкого - до важкого), принципу свідомості, принципу зв'язку навчання з життям і практикою, принципу підкріплення, принципу диференційованого підходу до учнів, включаючи і принцип індивідуалізації.

Література

1. Гуменюк Н. П., Клименко В. В. Психология физического воспитания и спорта. - К.: Вища школа, 1985.
2. Данилина Л. Н., Плахтиенко В. А. Проблемы психической надежности в спорте. - М.: ГЦОЛИФК, 1980.
3. Джамгаров Т. Т. Психологическая систематика видов спорта и соревновательных упражнений / В сб. Психология и современный спорт. - М.: ФиС, 1982.
4. Джамгаров Т. Т., Пуни А. Ц. Психология физического воспитания и спорта. - М.: ФиС, 1979.
5. Дойзер Э. Здоровье спортсмена. - М.: ФиС, 1980.
6. Допинговый монстр. - Р. Д. Сейфулла, И. А Анкундинова. - М., 1996.
7. Ильин Е. П. Психология физического воспитания. - М.: Просвещение, 1987.
8. Коломейцев Ю. А. Взаимоотношения в спортивной команде. - М.: ФиС, 1984.
9. Кретти Б. Дж. Психология в современном спорте. - М.: ФиС, 1978.
10. Марищук В. Л. и др. Методики психодиагностики в спорте. - М.: Просвещение, 1990.
11. Мартенс Р. Социальная психология и спорт. - М.: ФиС, 1979.
12. Мельников В. М. Психология. Учебник для ИФК. - М.: ФиС, 1987.
13. Найдиффер Р. М. Психология соревнующегося спортсмена. - М.: ФиС, 1979.
14. Некрасов В. П., Худадов Н. А. и др. Психорегуляция в подготовке спортсменов. - М.: ФиС, 1985.
15. Озеров В. П. Психомоторное развитие спортсменов. - Кишинев: Штиинца, 1983.
16. Онищенко І. М. Психологія фізичного виховання і спорту. К.: Вища школа, 1975.
17. О. Сильвия. Избранные лекции по психологии спорта. - Тарту, 1973.
18. Пилоян Р. А. Мотивация спортивной деятельности. - М.: ФиС, 1984.
19. Попов А. Л. Спортивная психология. - М.: Московский психолого-социальный институт. Флинта, 1998.
20. Психология и современный спорт /Сб. научных работ психологов спорта. - М.: ФиС, 1973.
21. Психология спорта высших достижений. Под ред. А. В. Родионова. - М.: ФиС, 1979.
22. Пуни А. Ц. Очерки психологии спорта, - М.: ФиС, 1959.
23. Пуни А. Ц. Психология. - М.: ФиС, 1974.
24. Родионов А. В. Психодиагностика спортивных способностей. - М.: ФиС, 1973.
25. Родионов А. В. Психофизическая тренировка. - М.: ТОО "Дар", 1995.
26. Рудик П. А. Психология. - М.: ФиС, 1958.
27. Рябець.А.М. - М.: ФиС, 1983.
28. Семиченко В. А. Психология общения. - К.: "Магистр-S", 1997.
29. Синайский М. М., Попов А. Л. Систематика соревновательных действий спортсменов по критериям результатов. - М.: Теория и практика ФК, № 2, 1996.
30. Спиридонов Н. И. Самовнушение, движение, сон, здоровье. М.: ФиС, 1976.
31. Справочник по психиатрии. //Под ред. А. В. Снежевского. - М.: Медицина, 1985.
32. Станкин М. И. Психолого-педагогические основы физического воспитания. - М.: Просвещение, 1987.
33. Станкин М. И. Этика спортивного педагога. - М.: Знание, 1983.
34. Сурков Е. Н. Психология спорта в терминах, понятиях, междисциплинарных связях // Словарь-справочник /. - СПб.: ГАФК им. П. Ф. Лесгафта, 1996.
35. Уэйнберг Р. С., Гоулд Д. - Основы психологии спорта и физической культуры. К.: Олимпийская литература, 1998.
36. Фридман Л. М., Кулагина И. Ю. Психологический справочник учителя. - М.: Просвещение, 1991.
37. Ханин Ю. Л. Психология общения в спорте. - М.: ФиС, 1980.
38. Цзен Н. В., Пахомов Ю. В. Психотренинг игры и упражнения. - М.: ФиС, 1988.
39. Шапошникова В. И. Индивидуализация и прогноз в спорте. - М.: ФиС, 1984 (Наука - спорту).
40. Швальбе Б. Швальбе Х. Личность, карьера, успех. - М.: Прогресс-интер, 1993.